Літні люди та/або люди з обмеженими фізичними можливостями Харківщини місяцями живуть без належного доступу до медицини. В них немає ліків, їжі і води. Їхні потреби в медичному нагляді і наданні психологічної допомоги - зростають. Працюючи в селах і містечках, таких як Новий Бурлук, Циркуни, Василенкове та Балаклія, «Лікарі без кордонів» (MSF) надають первинну медичну та психологічну допомогу пацієнтам, які попри бойові дії залишилися у своїх домівках, нікуди не виїжджають і намагаються вижити.

Коли наприкінці лютого російська армія взяла під свій контроль міста та села Харківщини, багато хто лишився вдома. Переважно це були літні люди і/або люди з інвалідністю. Вони не мали змоги виїхати або вирішили бути на рідній землі, як вони кажуть, попри все. Опинившись на війні, ці люди переобладнали підвали із картоплею і закрутками - на сховища та ділилися останньою їжею з сусідами.

Минуло майже три місяці після того, як українська армія відновила контроль над цими територіями, але потреби в медичній та психологічній допомозі залишаються високими. Ці люди пережили страх, ізоляцію, насильство. Їм потрібна консультація психолога. Поліклініки і ФАПи громад – пошкоджені. Тож, доступ до первинної медицини – обмежений. Лікарі та психологи мобільної клініки MSF приїжджають в ці населені пункти, надаючи консультації і ліки.

Мобільна амбулаторія «Лікарів без кордонів» складається з лікаря та психолога. Команди відвідують віддалені населені пункти, де ще не відновили дороги і роботу громадського транспорту, а також ті села і містечка, звідки через війну виїхали державні лікарі.

Неконтрольовані хронічні захворювання, що призводять до подальшої інвалідності

Більшість пацієнтів «Лікарів без кордонів» – жінки похилого віку та/або люди з обмеженими фізичними можливостями. З 4-х тисяч первинних медичних консультацій, які лікарі MSF надали від початку вересня, три чверті пацієнтів – жінки, а понад 60% – люди за 60 років. Багато з них уже живуть із обмеженими можливостями, такими як обмежена рухливість, втрата слуху чи зору. Ці захворювання викликані віком або неконтрольованими хронічними захворюваннями, такими як гіпертонія та діабет. Нині ці пацієнти ризикують отримати ускладнення.

«Ми спостерігаємо дуже високі рівні артеріального тиску у пацієнтів, наприклад, 200 на 100, враховуючи, що звичайний артеріальний тиск має бути 120 на 80. В іншому контексті цих пацієнтів слід шпиталювати та вести щотижневе спостереження за ними. Тут, в

сучасних реаліях, це просто неможливо», – пояснює менеджер з медичної діяльності «Лікарів без кордонів» MSF, лікар Джіно Манчіаті.

Відсутність транспорту, переповнені лікарні, страх, викликаний безперервними обстрілами, переміщенням лінії фронту та мінами в селах і містах, ще більше порушує доступ людей до медичної допомоги.

Неконтрольована гіпертонія може призвести до серйозних ускладнень, таких як втрата зору, ниркова недостатність, неврологічні порушення або навіть раптова смерть. Поєднання відсутності медичної допомоги та стресу ускладнює контроль хронічних захворювань.

«Нам розповідають пацієнти, що з лютого до вересня десятки літніх людей з сільської місцевості помирають природною смертю. Ми думаємо, що люди помирають через відсутність контролю за різними хворобами або через серцево-судинні кризи», – каже лікар Манчіаті.

«На жаль, ми бачимо пацієнтів із ускладненим перебігом ниркової недостатності».

Через війну хворі на діабет не мали доступу до ліків, а через брак їжі вони не могли контролювати свою дієту. Це може призвести до проблем з рухливістю, зором, м’язами.

Одна з пацієнток — Марія. Через цукровий діабет їй важко ходити.

«Ми прийшли сюди [в клініку] через бабусю, вона тремтить і в неї болить голова», — пояснює Тоня, донька Марії. «Ми не мали ліків проти її діабету [місяцями]».

Тоня живе з мамою Марією та своїм чоловіком, який, за її словами, вдома паралізований. Таких людей, як цей чоловік – багато.

«Одна бабуся йшла 30 хвилин до нашої клініки; що непросто, коли вам важко ходити. Мене здивувало те, що вона була там не заради себе, вона прийшла за ліками для свого чоловіка», – пояснює лікар Манчіаті.

«Ми іноді це бачимо. Ці бабусі приїжджають до нас здалеку, не тільки через свою проблему. Вони турбуються про своїх чоловіків чи доньок, чи синів, які не можуть до нас потрапити, бо мають обмежені фізичні можливості. Ми думаємо, що ми тут, щоб підтримати людей, яких бачимо, але іноді ця допомога значно ширша».

Підтримка психічного здоров'я

«Коли почалася війна 24-го вранці, я сиділа біля свого вікна, почула гучні вибухи і побачила у небі хмару пилу. Почали рухатися [вперед] танки, це було жахливо, – пояснює 68-річна Раїса, яка залишилася у рідному селі Яковенкове. «Коли ми зрозуміли, що це не закінчиться за один день, ми почали вигадувати, що робити далі, як їсти, як займатися городом. Ми намагаємося звикнути до ситуації, але до такої кількості обстрілів звикнути неможливо. Обстріли всю ніч і весь день. Це жахливо»

Раїса — одна з пацієнтів, яким психологи мобільної клініки MSF надають допомогу з питань психічного здоров’я. Фахівці «Лікарів без кордонів» можуть надати пацієнтам інструменти для контролю стресу. І це допоможе нормалізувати артеріальний тиск. Також мобільні клініки допомагають долати симптоми тривоги, гострих стресових реакцій і панічних атак.

«Прийшла до психолога, тому що досі не можу спати. У темряві вночі над будівлями летять ракети. Це дуже страшно. Це давить на мою нервову систему».

Коли лише психологічних консультацій - недостатньо, лікарі та психологи MSF працюють разом, щоб знайти найкращий спосіб підтримки пацієнтів.

«Я дуже погано сплю. Я виснажена. Прокидаюся з жахом і бачу його [сина] перед собою», – пояснює 70-річна жителька Василенкового Валентина, яка втратила сина Рому від вибуху на міні.

«Ця війна забрала моє здоров’я і сина. Я плачу і кричу. Тепер його немає, і моє життя закінчилося», – каже Валентина.

Багато літніх жінок, з якими зустрічаються команди MSF, почуваються самотніми, покинутими. Оскільки вони сумують через втрату членів сім’ї та за тим життям, яке вони знали. Багато хто не має мети жити далі.

«Ці бабусі розгублені через те, що не мають мети жити далі. Ціль їхнього життя зруйнували. Вони знають, що треба знайти іншу мету, щоб жити, але обдумуючи це, їхні очі повні безнадійності», — пояснює менеджер із психічного здоров’я MSF Каміло Гарсіа. «Бабусі говорять нам, що вони відчувають, ніби в них вкрали останні роки життя».

Попри високі потреби в психологічному відновленні, Гарсія вірить, що стійкість і сила цих жінок допоможуть їм впоратися і одужати.

«Українські бабусі мають приховану силу: стійкість. Вони вирішили залишитися в своїх оселях попри бої, попри бомби. Вони відстояли своє право залишатися там, де їм належить, і для цього потрібна мужність», – каже Гарсія.