Війна особливо руйнівна для людей на сході України, зокрема на Донеччині. Українські військові відвойовують міста і села, які були під контролем Росії – деякі багато місяців. Вже після того стає відомо про важкі умови, у яких довгий час жили місцеві. Багато хто місяцями не мав доступу до медичної допомоги, світла чи води.  

При дорозі в ряд стоять таблички: червоні знаки з текстом «не ходити — міни». А далі, прямо на асфальті — розірвана на клапті форма і вигорілі вщент авто. За кілька метрів — пральна машинка і плазма, які колись стояли в когось в хаті.  

Ми їдемо в Лиман, який 4 місяці був під контролем Росії. Це місто на Донеччині Україна відвоювала на початку жовтня. Після сильних боїв тут багато руйнувань. Команда «Лікарів без кордонів» (MSF), зокрема двоє лікарів, вперше приїхала до міста на початку жовтня —  через тиждень після того, як його відвоювала Україна. Наші мобільні клініки надали місцевим базову медичну допомогу та безкоштовні ліки.

«А інсулін привезли? А щось для голови?» — місцеві обступили наших лікарів. У місті кілька місяців не працювали ні лікарні, ні аптеки.  

Нині відновив роботу лише один ФАП; дві лікарні серйозно пошкоджені. В них не можна отримати спеціалізованої допомоги. Є серйозні прогалини в послугах. При цьому в місті працює небагато інших організацій. 

Спільно з місцевою владою ми переобладнали базу відпочинку під медичну амбулаторію. Наші місцеві лікарі та медсестри щодня проводять консультації та роздають людям ліки. Разом із головою Лиманської громади ми також надаємо медичні послуги по всьому району, у прилеглих селах Новоселівка, Рубці, Яцьківка, Ярова, де наші мобільні бригади прийняли близько 400 пацієнтів. 

«Найчастіше до нас зверталися люди з хронічними захворюваннями, у яких кілька місяців не було доступу до медичної допомоги», — каже наша лікарка Валерія Леонова. «Майже усі мають ознаки стресових розладів: схвильованість, безсоння, дратливість, заляканість».

Алла* привела до нас доньку. Дитина — каже — як і вся сім’я сиділа у підвалі, де холодно і сиро. І це далось взнаки.  

«Коли були сильні «прильоти», мабуть, більшість місцевих виїхало. Ми розуміли, що на нашій вулиці 10 хат підряд уже не було. Ми думали, що наша буде останньою».   

Поблизу них згоріла школа і бібліотека. «Прильоти» почастішали. Сім’я наважилась поїхати із дому. І це було нелегко. 

«Де ми тільки не були: і під Дніпром, і під Новомосковськом, і під Харковом, і під Запоріжжям. У нас четверо дітей і двоє батьків по 70 років. Нас ніхто не хотів брати. Мені пропонували поїхати в один центр без батьків і чоловіка. Я кажу: «Я не покину, бо це моя сім’я».  

У місті з квітня немає ні води, ні світла. Готують люди просто неба. На те, щоб заварити чай, раніше йшла хвилина.  Тепер — до трьох годин. Та й ще потрібно назбирати хмизу і принести води. 

«Я ношу дрова з посадки, бо палити чимось треба. Так само і варити їсти», — каже пані Клавдія.

Їй 84. Більше місяця вона лежала у підвалі у шубі і взутті. Була під ковдрами, але земля холодна. Її здоров’я — каже — підкосилось. Тепер спирається на палицю. Із нею йде й до свердловини, аби набрати воду. Бере «кравчучку» і везе її додому.  

«Людей, які могли б допомогти, по сусідству немає. Одні літні люди залишилися». 

Раніше у Лимані жило 27 тисяч людей. Тепер у місті їх лишилось зовсім мало. Серед них — пані Людмила. Вона доглядала за сусідкою, що пережила Другу світову. Жінці було 96 років.  

«Бабця трохи недочувала. Коли були вибухи, вона мене питала: «Доця, що це таке?» Я казала, що гроза», — каже Людмила.  

Одного разу — згадує — був «приліт» у дворі у бабусі. Жінку присипало склом.  

«Після того вона пожила тижні два. Серце, мабуть, не витримало».   

Її поховали на цвинтарі. Але таке було не з усіма померлими.

«Людей просто ховали під деревами, на проспектах, на городах. Потім [російські військові] дали дозвіл ховати на цвинтарі. Тіла викопували для перепоховання».   

Від цього всього — стрес і шок — каже інша жінка, Маргарита*. Вона, як і багато хто з місцевих, не називає імені і не показує обличчя. Каже: боїться, що російські війська повернуться.  

«Люди місяцями жили в підвалах, без світла та засобів зв’язку. Також були перебої з постачанням їжі», – каже наша лікарка Анастасія Борисова, яка працює у мобільній клініці. «Життя в підвалах ні до чого хорошого не приводить. Люди в Лимані психологічно виснажені».