Євгенія — із села на Херсонщині. Жінка знайшла прихисток у центрі для переселенців на Дніпропетровщині. 

«Коли російські військові прийшли в наш двір, ми були в погребі. Вони витягли нас звідти, перевірили документи і відправили нас назад. Самі жили у нашому будинку.

Коли українські війська зайшли в село, нас запитали, хто бажає виїхати. Того ж дня ми поїхали до Кривого Рогу. Нас прихистили знайомі. У їхньому будинку жило 14 людей».

«Потім ми попросилися до гуртожитку, бо у знайомих ми спали на підлозі, а мій чоловік після операції...  

Його розстріляли зі спини. Він півтора місяці лежав у підвалі поранений. В нас не було нічого – ні медикаментів, нічого... Бо вже все було зруйноване.

Про те, що загинув мій син, ми дізналися 3 квітня. В морзі нам повідомили, що він лежить тут, в Кривому Розі. Тут ми його і поховали.

Зараз нам уже легше, але те, що ми пережили, просто так не забудеш. Я знаю, що в мене вже немає будинку. Він розбитий. Але ми все одно хочемо повернутися і відбудовувати своє село. Ми дякуємо цьому місту за прихисток. Але дім є дім».

Після того, як почалась повномасштабна війна, Алла була змушена залишити домівку на Херсонщині

Аллі вдалося виїхати із села на Херсонщині, що контролюється російськими військами, після кількох спроб. Нині жінка разом із мамою живе у центрі для переселенців на Дніпропетровщині.

«Бомбили щохвилини, щосекунди – і вдень, і вночі. Куди влучить – туди влучить, загинуть люди – значить загинуть. Скільки загинуло тих, кого я знала! Ось недавно моя подруга.

Ми разом із мамою були у підвалі. Вона старенька, їй 86 років. А в підвалі глибоко. Ще спробуй бабцю туди затягти!  Ми мусили залишати свій дім. Спершу їхали машиною разом із сусідами, але нас завернули. Сказали, що не дають дозволу на виїзд».

«Я залишила маму на блокпості, а сама пішла додому, щоб взяти велосипед. Без нього маму було би важко вести. Ми дійшли до іншого блокпосту і там нас знову не випустили.

Я посадила маму на велосипед і котила її додому. Ми зустріли жінку, яка сказала: «Тьотя Алла, повертайтеся. Нам дозволили виїхати».

Як тяжко було іти! О 12 ночі нас привезли у гуртожиток в Кривому Розі. Зараз ми тут, але все одно хочемо додому. Там все зруйноване. Але хай там буде лиш одне каміння – ми все одно туди хочемо».

Тетяна була змушена залишити свою домівку на Херсонщині. Зараз вона живе у центрі для переселенців на Дніпропетровщині.

«Я жила у селищі на Херсонщині. Там працювала і там пішла на пенсію. Ми готувалися до більш поважного віку і хотіли жити в комфорті.  

27 березня під обстрілами мені довелося звідти поїхати. Я не хотіла ховатися в підвалі, бо боялася, що все завалиться на нас». 

«У нас у дворі є літня кухня. Там товсті стіни і мені здавалося, що там безпечніше. Були обстріли і ми там ховалися вночі. Вранці я кажу: я більше так не можу. Ми вирішили виїхати до Нікополя.

Потім моєму чоловіку треба було повернутися додому через роботу. Я поїхала із ним.

Наш дім розбомбили ще на Пасху, тож знайомі запропонували пожити у їхньому будинку. Сказали, що ту частину селища не обстрілюють. Тільки ми туди приїхали – почалися обстріли.

Ми побули там декілька днів. І я кажу: я не можу. Чоловік залишився у селищі, а я 19 липня приїхала сюди – у Кривий Ріг.

Моїй онучці 7 років. Коли ми спитали у неї, яке її найбільше бажання, вона сказала: «Хочу, щоб у мене був свій дім».